" Там, де всі горбаті, стрункість стає потворністю". © Оноре де Бальзак

Школа - це місце де дитина від 6 до 17 років проводить найбільше часу. Але про школу в мене особисті і дууууууужжжееее неприємні згадування.


Я відверто не хотіла йти до школи зі сльозами на очах, тому що мене не полюбила...перша вчителька. Зараз я дуже відверто про це пишу бо закінчила школу.
Вчителька поставила мене в таке положення дозволивши всьому класові нахабно з мене знущатись.
Кожен день був для мене сущим кошмаром адже мене постійно обзивали самими останніми словами, робили мене злодієм. Так як я живу в маленькому містечку, і школа в ньому одна, не мала я вибору навідь на переїзд, тому то і перейшла в інший паралельний клас в цій же школі.Там становище нажаль не покращилось.Моя попередня перша вчителька від якої я пішла була дуже гарною подружкою тій вчительці до якої я прийшла.Вони - подружки, найкращі подружки, а значить вони - однакові.
Одже, від 1 - 2 класів по одинадцятий тягнувся за мною шлейф прямо сказати ненормальної людини.
По мені кидались сміттям, били мене, обзивали мене, сміялися з мене.
Іноді мене наскільки діставали що були в мене напади істерики і я обожнювала гангстерський реп! Плювати що там матюки і розпуста!!! Я люблю цю музику!!! Але коли мені ставало легше, я переставала плакати, я поверталась до тієї музики яка так була мені мила: Пінк Флойд,Прокофєв,Валерій Меладзе.
На той час заговорити зі мною, стати біля мене вважалось страшним приниженням того хто це робить.
Це то саме якби під час Війни, партизан на очах у всіх пройшовся під ручку з Гітлером, вибачте що згадала цього мазафакера.
Зараз я кінчила школу.Незнаю що буде далі але мої однокласники і школа сняться мені постійно.
Я вірю в краще.Вірю в прекрасне. Але мені дуже не вистачає спілкування.

Та попри той душевний біль і страждання, я ВІДВЕРТО пробачила своїм кривдникам... Хоча моє пробачення їм до ср*ки.